У деяких місцях Індонезії є така традиція, коли раз на рік родичі викопують померлого, миють, одягають та говорять з ним, а потім знов на рік заривають. Це аналог гробків, коли у нас люди їдуть раз на рік на кладовище. От Генплан Києва – це такий труп, який раз на рік виймають, обговорюють, а потім знову закопують, – розповів кореспонденту “Великого Києва” Микола Віхарєв.
Він зазначив, що за умов, коли забудовники щодня бажають зводити нові і нові висотки та отримувати ділянки під забудову, і Генплан поступово починають “прогинати” під запити великого бізнесу.
З мрії майбутнього ми скочуємо до реалізації якихось рішень. Натомість у нас є якась домашка, де всі з нею носяться. Ми всі щось там дискутуємо над цим Генпланом, нібито він є, нібито його нема. А фактично жодна людина не може мені сказати у приватній бесіді, а чому згідно цього Генплану завтра чи через 10 років Київ стане кращим. І це трагедія.
Водночас, про місію Генерального плану міста архітектор говорить так:
Генплан має киянину сказати, що, слухай, у тебе колись буде парк, у тебе буде набережна, у тебе буде розвиток міста отакий, отака бажана поверховість архітектури. Хоч мені спеціалісту буває кажуть, що архітектура не закладається в Генплані. Але ні, закладається. Тому що форма, об’єм, масштаб і ритм вони в тому числі відображаються в архітектурі.
Більше про візію Києва майбутнього, а також про основні меседжі, які архітектура міста має доносити світові після перемоги України над ворогом, Микола Віхарєв розповів у інтерв’ю “Великому Києву”.